Уроки російсько-української війни для християн

Хочу поділитися своїми суб’єк­тивними спостереженнями — спробою зрозуміти, що через усі ці події я можу навчитися. Хочу і вас заохотити до такої самої роботи — проаналізуймо, які уроки дає війна нам як церкві.

1. Ми виявилися духовно неготовими до серйозного випробування видимим вогнем і ворогом.

«Якщо ти в день недолі знесилився, то мала твоя сила» (Пр.24:10).

Можливо ті люди, які пройшли Донецьк і Луганськ у 2014 році були більш готові, але для мене перший тиждень війни був катастрофічним. Було важко молитися, читати Біблію. Таке я чув від багатьох християн, і від служителів також. Щось обірвалося всередині, прийшло якесь знесилення, занедбання звичного розкладу життя. Що ж робити в такій ситуації?

Гаряче молімося
Наші кроки нічим не відрізняються від тих, які ми робили раніше. Навіть коли важко молитися, ми маємо молитися, бо інших варіантів немає. Давид повторює в Псалмах: «У недолі своїй вони Господа кликали, і Він визволяв їх від утисків їхніх». Хоча не завжди Бог визволяв людей, які до Нього кликали, але Він давав їм сили витримати випробування. Без Бога нам не подолати час, у який ми живемо, не впоратися з емоціями, з думками. Тому ми повинні навчитися навіть свій стогін і прокляття висловлювати Богу.

Розмірковуймо над Словом
Те саме стосується читання Писання — воно не може припинитися під час війни. Давид каже: «Коли б не Закон Твій, розрада моя, я б загинув в недолі». Крім зовнішньої війни, є війна в серці та в розумі. Тому ми потребуємо Божого Слова, щоб давати своєму розуму інші коридори мислення.

Поклоняймося
Ми потребуємо, щоб у нас збереглося поклоніння Богові, а не тільки прохання, благання, крик. Навчитися навіть у таких умовах віддавати хвалу Богові. Бо без цього неможливо відвести погляд від усього трагізму ситуації. Нам потрібно споглядати Його велич, славу, всемогутність, суверенність. Давид пише: «А я буду співати про силу Твою, буду вранці хвалити радісно, бо для мене Ти був у день недолі твердинею і захистом».

Спілкуймося
Час війни, який нас знесилює, мусить пробудити бажання до спільності. Давид каже: «До святих, які на землі, до шляхетних все бажання моє». Дуже важливо не залишатися наодинці зі своїми думками. Навчитися ділитися, спілкуватися, співчувати, підбадьорювати, надихати, піклуватися одне про одного.

2. Ми знову відкрили для себе силу й значимість тіла Христового.

«Не залишаймо наших спільних зустрічей, як це звикли робити деякі, а заохочуймо один одного, тим більше, коли бачите, що День наближається» (Євр.10:25).

Люди, які знали Бога й були частиною місцевої церкви, увесь трагізм війни переживають зовсім по-іншому. Саме церква стала місцем, куди ховалися люди під час бомбардувань. Саме церква відразу простягнула руку допомоги постраждалим. Саме люди приналежні до церкви першими відчули на собі гостинність інших церков, отримали опіку, турботу. Виявляється, християнська родина — велика перевага. Це евакуація, гуманітарна допомога, місце для проживання в усій Україні та закордоном. «З того дізнаються, що ви учні Мої, коли матимете любов між собою» — у час війни церква відкрилася як зібрання учнів, які втілюють на практиці заповідь любові.

Усвідомлення того, що ми — церква, веде нас до певних кроків. Що можна робити там, де ви є, в евакуації? Долучайтесь до місцевої громади. Беріть участь у житті церкви. Якщо немає громади, організуйте домашню групу, щоб підтримувати одне одного і мати спільність.

3. Війна чітко показала різницю між відповідальними й безвідповідальними християнами.

«Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом» (Пр.17:17).

Зрозуміло, що — війна, і треба рятуватися… Але дехто з молоді рятувалися так, що покидали своїх літніх батьків, а потім дзвонили до служителів і молили вивезти їхніх родичів із зони, де вже йшли бойові дії. Покидали в квартирах тварин, а потім просили, щоб хтось, ризикуючи життям, їх забрав. Хтось відразу почав служити, а хтось став вимагати служіння від інших. Я вже не кажу, що деякі пастори покинули свої церкви, навіть не передавши своїх повноважень тим, хто лишився. Війна відкрила, хто мав справжні стосунки, а хто носив релігійну маску.

Що робити, якщо ви відчуваєте відповідальність служити там, де ви є? Подумайте, як ви можете допомогти тим, хто поряд із вами має потреби. Об’єднуйтеся з іншими волонтерами. Якщо ви опинилися за кордоном, розповідайте місцевим, що за війна відбувається в Україні, мобілізуйте їх для довготривалої підтримки українців. Підтримуйте рідних, знайомих, колег молитвами, текстами з Біблії, бесідами.

4. На відміну від Другої світової, ця війна показала, що християн Росії та України більше не об’єднує Христос, Євангелія та спільні історичні корені й принципи.

«Не ставайте спільниками в неплідних ділах темряви, а краще їх викривайте» (Еф.4:11).

Я постійно запитував себе: як так, що брати по вірі, яких не зміг розділити Гітлер і Сталін, тепер розділені? Може, це тому, що тоді телевізорів не було? Сьогодні я бачу, що світогляд християн визначає саме телевізор. Вони не вірять брату в Христі, навіть рідному брату, але вірять «ящику». Нас більше не об’єднує Христос, бо Путін став новою іконою. Історія Путіна, правда Путіна, Євангелія Путіна є основою доктринального утвердження більшості російських баптистів і п’ятдесятників.

Якщо ти бачиш справи темряви, але мовчиш — ти спільник. Тому не один Путін винен у тому, що відбувається. Винен весь російський народ, у тому числі російські християни. Їхня трагедія — в одурманенні імперською ідеологією, яка пропагує вищість російської духовності та її месіанську роль у світі. А це привело до того, що вони під неї і свою Євангелію підкорили. Правда, є й такі, що співчувають і моляться за Україну. Але біблійна молитва відрізняється від лицемірної тим, що людина діє згідно того, про що вона молиться.

Що ми можемо з цим зробити? Практично нічого. Загалом діалог можливий, але я б радив уникати дискусій — діалог з християнином, який виправдовує загарбницьку війну, можливий тільки після його покаяння.

5. Війна відкрила в наших серцях джерело гніву, люті, ненависті, прокляття.

«Добра людина з доброго скарбу свого серця виносить добро, а погана — з поганого скарбу свого серця виносить зло, бо чим переповнене серце, те промовляють уста» (Лк.6:45).

Те, що відбувається, не може не викликати гніву й люті. Це праведне обурення на гріх і несправедливість. Але ця Богом дана емоція має в собі проблему: якщо пустити її глибоко в серце, вона може отруювати розум, призводити до фізичних і душевних хвороб, до злих вчинків. Гнів не повинен визначати нас, не повинен накопичуватися. Писання каже: «Гніваючись, не грішіть. Сонце хай не заходить у вашому гніві. Не давайте місця дияволу».

Побічний ефект гніву — лайка, матюки. Ми не можемо зберігати праведність, коли серце переповнене лихослів’ям — з одного джерела не може виходити солодка й гірка вода. Апостол Павло каже: «Хай жодне погане слово не виходить із ваших уст, а тільки добре, для зміцнення віри, щоб воно принесло користь тим, хто слухає».

Що варто нам робити в цьому руслі? Не накопичуймо гнів, обурення й злість на окупантів, а виливаймо все Богові в молитві. Не забуваймо, що помста й відплата належить Господу. Стережімо серце й розум від отрути ненависті й помсти, бо це унеможливить віру й служіння людям.

6. Ми, українці, стали мішенню, біль і смерть — наші супутники в ці дні.

«Бо плата за гріх — смерть, а дар Божий — це життя вічне в Ісусі Христі, нашому Господі» (Рим.6:23).

Звичайно, війна збільшує кількість смертей, але вона не відкриває нічого нового. Смерть завжди була супутником людства. Але війна відкриває смерть більш брутальну, жахливу, нахабну, несправедливу. Відчуття себе мішенню, розуміння, що в Україні тепер практично немає безпечного місця, змушує замислитися над короткочасністю власного життя. Війна просто ще раз нагадує нам, що ми смертні. Мойсей каже: «Господи, навчи нас думати про смерть, щоб ставати мудрішими». Людина, яка враховує реальність смерті, живе більш осмислено.

Тому нам варто розвивати в собі біблійне мислення про смерть. Про те, що смерть — природне завершення життя. Що вона є наслідком гріхопадіння, а тому — незворотна. Що є щось гірше за фізичну смерть — смерть духовна. Що Ісус Христос пройшов смертним шляхом, але воскрес — і голгофською жертвою християни звільнені від влади смерті. Що Його учні через смерть переходять у життя. Що смерть — не втрата, а здобуток, оскільки наближає до Ісуса Христа. Що смерть — трагедія для людей, які не належать Йому. Що ми чекаємо воскресіння мертвих і життя будучого віку. Що Бог — Життя, і смерті більше не буде.

Усе це потрібно нагадувати собі — що невидимий світ навіть більш реальний і важливий, ніж видимий. І хоча страх смерті є природним, та віра дає нам можливість по-іншому сприймати смерть.

7. Ми вчимося жити тут і тепер.

«Усе, що потрапить тобі під руку, роби поки живеш, бо у шеолі, куди простуєш, нема ні роботи, ні мізкування, ні знання, ні мудрості» (Еккл.9:10).

Війна навчила нас по-іншому планувати. Нагадування Google-календаря тепер викликає в нас гірку усмішку. Усе анульовано. Ми не знаємо, що буде через годину. Відкладання на завтра стало дуже невдячною справою, тому що невідомо, чи буде завтра. Це вчить нас не відкладати життя, не чекати кращих часів, ми маємо тільки сьогодні. Так вчив Ісус Христос: «Не турбуйтеся про завтрашній день».

Тому берімося до справи вже сьогодні — читаймо книги, учімо мови, шукаймо церкву, працюймо, служімо, проводьмо час із рідними та друзями, мандруймо. Пробуймо щось нове. Робімо те, що завжди відкладали.

8. Війна виявила викривлене й сектантське тлумачення Писання.

«Час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру» (Еккл.3:8).

Наведу три приклади. «Війна — покарання українцям за аборти, гей-паради, корупцію тощо». Щоб стверджувати таке, треба мати пророчий голос. Чому ми будь-яке лихо називаємо покаранням? Проти кого Авель згрішив чи Йов? Давид каже: «Господи, на мене збираються сильні, без моєї провини вони збігаються». Ісус сказав: «Чи ви думаєте, що ці галілеяни так постраждали, бо були грішніші за інших?» Ми знаємо, що у світі панує зло й воно буде покаране. Тільки Бог знає, чому так відбувається. Але ми не маємо права говорити, ніби Україна чимось грішніша за інші країни.

«Християнин не може брати до рук зброї для захисту Батьківщини через заповіді «Не вбивай» і «Любіть ворогів». Але «Не вбивай» стосується умисного вбивства з егоїстичних мотивів. Бог у Біблії наказує карати смертю за певні гріхи й посилає ізраїльтян на війну проти інших народів. Ми не знаходимо в Писанні пацифістського вчення. «Любіть ворогів» стосується так би мовити беззбройного ворога, міжособистісних конфліктів. Якщо ворог озброєний, то вступає в дію принцип, що правитель недаремно носить меч, бо він — Божий слуга. Бо зло потрібно зупинити. А любов у тому — щоб захистити ближніх від тих, хто чинить беззаконня.

«Церква — поза політикою, відокремлена від світу й має суто духовні цілі». Нереальне викривлення вчення Нового Заповіту — що Христос, апостоли, пророки нібито не втручалися в політику. Чому тоді Христа розіп’яли, чому перших християн переслідували? Бо християнські принципи торкалися політики! Іван Хреститель докоряв цареві, старозавітні пророки докоряли не тільки своїм, а й чужим царям і цілім народам. Вони втручалися в болючу реальність свого часу. Таке вчення просто обмежує сіль межами сільниці. Але Євангелія змінює людей, а люди впливають на середовище, у якому вони проживають. І це торкається політики.

Тому не вишукуймо народних гріхів, а каймося у власних. Не ухиляймося від мобілізації, навіть якщо не готові брати зброю, у війську є чимало іншої праці. Молімося за перемогу, проповідуймо Євангелію, служімо ближнім, будьмо відповіддю на найгостріші потреби часу.

Я молюся за те, щоби кожен із нас навчився чути Господа. Він — Той, Хто «озвався до мене в день недолі», щоб зробити мене сильнішим. Заохочую вас брати власні уроки з цієї війни.

Микола РОМАНЮК

Благовісник,1-2,2022